Наше життя змінилося в одну мить

Звичайне життя до війни

«Мене звати Ганна Соловйова, мені 37 років. Я мама двох чудових донечок, і ми родом з Харкова», — розповідає Ганна, тихо обіймаючи старшу донечку, яка посміхається, ховаючись за її плечима. З її голосу чутно і силу, і відчай водночас, а в очах — біль. «Наше життя змінилося в одну мить, коли ми прокинулися від гуркоту вибухів, наче небеса обвалилися на землю».

До війни Ганна мала прості мрії — подорожувати, побачити світ. Але з появою дітей вона відклала свої бажання, зосередившись на щасті сім'ї. «А війна… вона принесла хаос і забрала відчуття спокою», — додає жінка, стискаючи руки.

Важке рішення про евакуацію

Коли стало зрозуміло, що залишатися більше небезпечно, чоловік наполіг на евакуації. Ганна вагається, але погоджується: «Це було найважче рішення в моєму житті. Я не знала, куди ми їдемо, лише хотіла вберегти дітей від страху». Чотири дні дороги в невідомість: втомлені, голодні, але з надією, що в іншому місці їх більше не будуть турбувати вибухи.

Ганна зізнається, як діти злякано притискалися до неї під час кожного гучного звуку. «Щоб вони не чули вибухів, я вмикала пилосос або музику, аби заглушити цей жах. Потрібно було зробити все, щоб захистити їх навіть від цих звуків».

Допомога незнайомців на шляху

По дорозі сім'я зупинялася у зовсім незнайомих людей, які відкривали їм свої двері. «Я ніколи не думала, що незнайомці можуть стати такими близькими», — з вдячністю згадує Ганна. «Весь світ, здавалося, об’єднався, щоб допомогти нам пройти через це. У кожній зупинці ми зустрічали тепло і доброту».

Прихисток у Карітасі

Коли вони дісталися до Надвірної, Ганні порадили звернутися до Карітасу. І саме тут вона знайшла прихисток, який називає «чудом». «Я зрозуміла, що Бог нас не залишив, коли ми переступили поріг Карітасу», — зізнається жінка. Отець Андрій і вся команда Карітасу прийняли їх з розкритими обіймами, надавши не лише дах над головою, а й душевний спокій. «Ми тут — не просто переселенці, ми стали частиною великої родини».

Ганна посміхається, згадуючи, як добрі волонтери приносили дітям солодощі, іграшки, а для неї знаходили час поговорити і розрадити. «Коли ти відчуваєш, що світ не байдужий до твоєї біди, з’являються сили жити далі», — додає вона з теплом.

Життя продовжується

Для Ганни найбільша радість — бачити своїх донечок щасливими. «Їхній сміх і радісні обличчя — це все, що мені зараз потрібно. Я розумію, що не маю права здаватися, адже моє щастя в їхньому», — говорить вона. Ганна мріє про прості речі — щоб її діти виросли у світі без війни, де їм не доведеться боятися за своє майбутнє.

Щодня вона дякує за ті маленькі радощі, які все ж є в її житті: «Життя триває. Діти здорові, поруч добрі люди. А значить, є за що боротися і є чому радіти».